Ще в глибоку давнину. В часи язицтва, наші предки - слов’яни урочисто святкували прихід весни, пробудження життя на землі. Вони танцювали коло, співали веснянок і славили Бога Сонця – Ярила. Бо культ Сонця був у них чи не найголовніший.

Цей день наші предки називали великим днем. Звідси і походить назва свята  - Великдень.

Великдень – найурочистіше свято всіх християн планети, бо в події воскресіння Ісуса Христа з мертвих зосереджується весь сенс і вся могутність християнської віри.

Українці з давніх-давен зустрічали Великдень як найбільше свято року, навіть у ті войовничо-безбожні роки, коли зі святих храмів робили комори. Коли ночами, щоб ніхто не бачив, руйнували каплиці і кам’яні хрести , що здавна стояли по селах на роздоріжжях.

Причому, вабили і притягували до себе не тільки самі свята, а й підготовка до них, що починалась заздалегідь. Це було велике таїнство. Напередодні Великодня білили хату і прибирали садибу, пекли паски і фарбували яйця, розмальовували їх різними візерунками, тобто робили писанки, а потім несли до церкви святити. А вранці церковні дзвони радісно сповіщали про Великдень - «Христос Воскрес!»-«Воістину Воскрес!»

 

Колись по селах України парубоцтво мало звичай в ніч під Великдень розпалювати вогонь. Вогонь розпалювали десь на горбі за селом або на майдані під церквою, щоб вогнище було видно на все село, а ще краще – щоб його можна було бачити і в сусідніх селах. Цим відганяли нечисту силу від церкви. Діти і старі люди, що залишаються вдома, спати не лягають, а якщо й сплять то де-небудь притулившись бо розстелювати ліжка не годиться – «щоб нечиста сила не приснилася» стараються щоб світло не гасло. А горіло цілу ніч – «бо янголи над селом літають»

На Лівобережній Україні в ніч під Великдень ходили на кладовище просити прощення у батька і матері ті, кого прокляли покійні батьки. Якщо в цей час загуде під землею, то це знак, що батько чи мати простили і земля їх прийняла, а до того не приймала – «бо гріх проклинати своїх дітей».

Якщо в ніч під Великдень на могилі з’явиться палаюча свічка, то це знак, що душа покійника пішла до раю.

У неділю, у Великдень, як тільки задзвонять до заутрені, то з усіх кінців села чи міста народ починав рухатися до церкви – хто пішки, а хто й возом.

Кому не хватало місця в церкві, той стояв на дворі під церквою і так стояв, скинувши шапку аж до кінця Богослужіння.

Після церкви з освяченними їстівними припасами обходили тричі власну домівку і , зайшовши в дім , віталися з хатніми тричі - "Христос Воскрес!"

Наші предки - слов’яни вірили, що великодня писанка має магічну силу, старі люди і нині вважають писанки особливою святістю. Вона приносить добро, щастя, достаток і захищає родину від усього злого.

Писанки на Україні вважалися своєрідним талісманом, яким заворожували урожай, здоров’я людини, пошану покійників, але для цього треба було вміти її написати,  дати їй належні фарби, замолити і дати кому належить. Для цього треба було знати цілу систему приписів і формул.

Надзвичайно широко писанка використовувалась в українських звичаях та обрядах.

Писанки святились, ними розговлялись удосвіта на перший день Великодня.

Писанкою чи крашанкою вмивалися вранці цього дня, щоб цілий рік бути здоровими та гарними

Писанкою христосувалися між собою перед розговінням з родичами та знайомими.

Писанкою обдаровували дітей христівників удосвіта на перший день Великодня, бо вважали за втілення духу дідів-прадідів, як посланців неба.

Писанкою чи крашанкою «христосувались з покійниками» - закопували в могилу на день-два і розбивали об хрест.

Слава про красу і оригінальність українських писанок давно вже сягнула найдальших країн. Ними зацікавились багато зарубіжних музеїв.

Найбільші колекції наших писанок за межами України є в Лондонському королівському музеї, у Санкт-Петербурзі, в колишньому музеї етнографії народів СРСР, у Краківському та Празькому музеях.

Об’єднання українців у Польщі організують щорічні конкурси писанок.

Свято берегли і бережуть мистецтво писанкарства українці, яких доля розкидала по всіх світах.

У Австралії перевагу надають восковим розписам. Але мабуть, найбільше шанують українські писанки у Канаді. Тут споруджено єдиний у світі пам’ятник писанці.

Згадаймо слова великого українського поета Т.Г.Шевченка:

Село на нашій Україні –

Неначе писанка село.

Мабуть це найавторитетніша оцінка мистецької вартості української писанки.

Довічна ж слава нашим пращурам, які творили й берегли цю красу!

Натхнення й тим, хто продовжує традиції писанкарства і розвиває свою майстерність.

 

 

Варивода Любов Павлівна, завідувач відділу історії запорозького козацтва

                                                           та  історії нового часу краю.